Найліпший натюрморт в уяві мами:
Боровики у кошичку з лози.
Моя матуся виросла з лісами.
Вона сама садила ті ліси!
Немає тих, кого чекали вдома –
Заховані в землі чужих країн…
Відновлювали сироти і вдови
Своє життя на хаосі руїн.
І повставали хати і заводи.
Хто народився під гарматний рев,
Вже розбирали літери… А згодом
Дійшла, нарешті, черга до дерев.
На лишаях фашистської навали,
На згарищах, на білім пустирі
Жінки корчі на дрова корчували,
І щось мале садили школярі.
Попідростали крихітки-сосонки,
За рядом ряд – зелені їжачки,
А ось тепер – вони такі високі,
Стрункі, смолисті стовбури-свічки!
Синіють в улоговинах чорниці,
Піщані дюни бавить сон-трава…
Хто приїздить сюди на електричці,
І справді вірить: пуща вікова.
На карті – незначна зелена пляма:
Те королівство сосен і осик...
Моя матуся виросла з лісами.
ЇЇ онуки їздять в ці ліси.

Згадаю я ліс Білорусі,
Ввійду в його храм
І низько лісам поклонюся,
Хвалу їм віддам.
З дитинства зайшли мені в пам'ять
їх шум, голоси.
Крізь давності хугу співають
До мене ліси.
Ні далеч, ні час не закриють
Коханих гаїв.
Живуть вони в серці і мріють,
Як друзі мої.
Стоять дерева аж під зорі,
Стуливши верхи.
Я бачу мережки, узори,
Що ткали мохи.
Стежок лісових повороти
На трави, на цвіт,
Жучків з мурашами турботи
У затінку віт.
Як гляне ж весна крізь світанок
На землю ясну,
І стиха розсуне серпанок
Зимового сну.
Тоді розворушені крони
Дух будять лісів.
І плинуть-бринять передзвони
Між сосен, дубів.
І сніг сколихнеться зернистий,
Струмком промовля.
Брусниці листок урочисто
Підносить земля.
Розкриються нетрі соснові,
Дух смол струменять,
Весни таємничі розмови
Довкола бринять.
Здається, на дереві в вітах
Сидять гуслярі,
І пісня, і дума привітом
Спливає вгори.
А лісу хороми чудові
Відчинено всім, —
Тут люди і трави в обнові
Знаходять свій дім.
Не раз у юнацькії роки
І в дні сталих літ
У ліс я заходив широкий,
Ніс пущам привіт.
І часто думки сумовиті
І настрій гіркий
Розвіював шелест у вітті,
В красі лісовій.
То як же б той ліс не згадали
На рідній землі,
Де люди від злої навали
Притулок знайшли.

Ми йдем вперед не знаючи зупину
Не зупинити нас вже на дорозі
А ви місіть, товчіть і далі глину
Коли робити іншого не в змозі
Ми йдем вперед і вірим в перемогу
І хто би у біді не кликав нас
Ми прийдем всім на допомогу
Й відвернем борю страшний час
Ми йдем вперед щоб зберегти природу
Щоби співали птахи в небесах
Щоб ви пили лиш тільки чисту воду
І зустрічали звірів по лісах
Ми йдем вперед щоб зберегти все людство
Від всіх нових грядущих еко бід
Щоб зупинить душі важке банкрутство
Що знищить може увесь світ

Ліс – незвідності край,
Повний дива і чудес.
В нім не мовкне птахів грай
Від землі і до небес.
Скільки птахів, звірів в нім:
Білочок, зайців, бобрів.
Ліс – природи рідний дім.
Я бажаю щиро, друже,
Щоб це кожен зрозумів!

Як в лісі дихається нам!
Льодинки наче горлом ллються!
Неначе п'єш росу ти сам
З якогось сонячного блюдця.
Як чутно в лісі все! Навкруг —
Стежки казок переді мною.
І ловить витончений слух,
Як шепіт пурхає луною,
І одинокий скрип сосни,
Що будить шерхоти заснулі
Ось-ось минулої весни,
І ґвалт безпечної зозулі...
Як в лісі пишеться! Гай, гай!
Душа закохана вирує,
Бо ліс так щедро, через край,
Мені натхнення подарує!
Довкола чари неземні.
Чи змалювати все це вдасться?
Як в лісі віриться мені
В кохання, в людяність і щастя!
Вже й тіні виткались сумні.
Чому — сумні? Якого біса!
Як в лісі хочеться мені
Не повертатися із лісу!

Впаду на груди рідної землі
І серцем її дихання відчую.
Відчую рани, болі і жалі.
Чи є той лікар, що все це злікує?
Цей тужний стогін лине з глибини,
І знову й знов мою тривожить душу.
Він народився з нашої вини –
Ми до землі були такі байдужі…
Ми брудом запоганили річки,
Розводим сміття замість зелен-саду.
І ліс стоїть, засмучений такий –
Ми більше нищимо дерев, ніж садим.
І чи весна надворі, чи зима,
Чи дощ іде, чи сніг останній тане –
Дими висять довкіл, немов туман,
Крізь них до неба погляд не дістане.
…Впаду на груди рідної землі
І прошепочуть тихо-тихо губи:
Ми тут живемо, а не десь в імлі.
Чому ж цю землю так безжально губим?